– Юро, з чого починалася твоя кар’єра на кухні?
– Після того як закінчив школу, як і у всіх, постало питання вибору професії. А в мене мама – також кухар. Тож на сімейній раді постановили, що маю продовжити сімейну традицію. Сам я не скажу, що горів бажанням ставати кухарем. Мушу сказати, що був я затятим прогульником, лекції ігнорував повністю. Єдине, що мене приваблювало – то лабораторні роботи, де можна було спробувати щось на практиці. Їх якраз я жодної не прогуляв. За півтора року навчання я збагнув, що ця справа мені до душі! Щоправда, двічі мене ледь не вигнали з технікуму за прогули. Ось як: найгірший студент групи виграв «Пекельну кухню». А потім була робота у найрізноманітніших закладах. Розумієш, те, що ти маєш диплом про освіту, насправді ваги не має. Поки ти не опинишся у цьому середовищі, поки не почнеш працювати з насправді хорошими кухарями, які можуть тебе чогось навчити, – нічого з тебе не буде.
– Взяти участь у кастингу «Пекельної кухні» – твоя власна ініціатива?
– Та це мене друзі вмовили. Я телевізор практично не дивлюся, тож і про кастинги на шоу не знав. А вони мені – давай, мовляв, спробуй! Якщо чесно, то спочатку я не вірив у цей проект. Але все-таки в інтернеті знайшов номер телефону організаторів, подзвонив, мені на «мило» надіслали анкету. Заповнював я її, щоправда, приблизно так, як і вчився у технікумі. На банальні запитання намагався дати небанальні відповіді. От і все. Потім з цією анкетою поїхав до Києва. Перший кастинг був, м’яко кажучи, незрозумілим:  посадили перед камерою, запитали, як звати, ще кілька запитань поставили і – все. Сказали, що зі мною зв’яжуться. За два тижні, коли я вже махнув рукою на цю затію, мені таки зателефонували й запросили на другий кастинг. І вже на ньому з кількох тисяч людей відібрали близько сорока. Отоді вже з кожним із нас по хвилин сорок розмовляли, ставили найрізноманітніші запитання, які жодного стосунку до кухні не мали. І тільки наприкінці бесіди в мене запитали, чи вмію готувати. Я й відповів, що загалом маю достатньо досвіду і вмінь, щоб досягти багато чого.
– Тобто ти був упевнений у своїх силах?
– Я не можу однозначно відповісти, так чи ні. Так, я багато чого вмів до проекту, але поки ми не зайшли на кухню, поки не стали біля плит, ніхто й гадки не мав, що на нас чекає.
– Які стосунки були між учасниками шоу поза камерами?
– Та абсолютно такі самі, які ви спостерігали по телевізору. Уявіть собі: вас закрили в коробці на два гектари, де розташовано і ресторан, і облаштовано житло для учасників проекту. Телевізора нема, телефона нема, інтернету також. Залишалося тільки спілкуватися між собою, коли був вільний від знімань час. Загалом, коли було шістнадцять, потім – п’ятнадцять учасників, нам жилося дуже весело. Коли ж залишалося щораз менше людей, ставало дуже важко. От уявіть: сьогодні увечері номінація, і шеф вимагає назвати трьох претендентів на виліт. А номінувати реально нема кого: залишилися тільки сильні! Коли мені доводилося когось номінувати, було якось… не по собі. Але шеф-кухар має бути рішучим.
– Чи був на проекті хтось, з ким склалися дружні стосунки?
– Я не скажу, що з кимсь спілкувався надто близько.  Це така дружба, як у таборі: поки там, то друзі, а роз’їхалися – і кожен у свій світ занурився.  Тепер іноді зідзвонююся з Сашею Непопом, Славою Довженком.
– Що допомагало не зламатися психологічно?
– Передусім – спілкування з людьми. Найважче було, коли нас двох з Олею залишили у фіналі. Я тоді відверто нудьгував.
– Багатьох, хто дивився «Пекельну кухню», шокувало те, що в кадрі надто багато нецензурної лексики…
– А на кухні це нормальне явище. У нас же не конвеєр. Це є творчий процес, робота з людьми. Я не бачив кухні, де заборонено вживати міцне слівце.
– Яке враження на тебе справила Юлія Висоцька?
– Юлія – дуже освічена людина. Вона об’їздила півсвіту, з італійцями спілкується італійською, з французами – французькою, з англійцями – англійською. Так, ця людина багато в житті досягла, але я не помітив у ній якоїсь надмірної зверхності.
– А шеф?..
– Це взагалі душа. Простий, енергійний, веселий. Заходить на кухню й запитує: «Що, втомилися?» Ми дружно: «Так, шеф!» а він у відповідь: «Я також втомився. Тож ходімо працювати!» Загалом, у нас було стільки комічних ситуацій, що жартома ми називали проект «Камеді-клабом». Я тільки недавно дізнався, що Арам Михайлович став ресторатором десь у 36 років, а до того був постачальником вин. Їздив по світу, спостерігав за кухнями різних країн, і лишень після цього відкрив власний ресторан.
– Окрім того, що вправний кухар, ти ще й музикант…
– Так, я учасник групи «NEW RAID».  Граю на гітарі, співаю. Щоправда, нашу музику багато хто називає вульгарною, бо граємо панк-рок. Але свого слухача маємо. З виступами ми вже пів-України об’їздили. Слова пісень пише наш барабанщик, а музику творимо разом на репетиціях.
– Виграш ти дістав таки солідний. Уже знайшов, як його застосувати?
– Звісно! Я вже придбав квартиру в Луцьку, а ще – нову апаратуру та обладнання для нашої репетиційної студії.    
– А якщо на одну шальку уявних ваг покласти захоплення музикою, на іншу – роботу на кухні, що переважить?
– Це дві рівноцінні частини мого життя. Я не уявляю себе поза своєю групою, але й поза роботою кухаря – також.
– Багато хто з професійних кухарів каже, що вдома не готує, мовляв, це ж моя робота, а вдома я відпочиваю… У тебе теж такий принцип?
– Удома я не готую повсякденну їжу. У мене по цьому мама. Але можу встати о восьмій ранку, щоб спекти хліб. У шафці на кухні у мене завжди є хороший рис, різноманітні пасти, спеції, у холодильнику – пармезан, в’ялене м’ясо. Тобто періодично я щось у себе на кухні готую. До того ж маю власний город, де в мене і огірки, і помідори, різноманітні салати, цукіні жовті, цукіні зелені… Зараз ось урожай збираю, відрами вожу. Дуже люблю це заняття. Знаєш, улітку нема нічого кращого, як виїхати на дачу відпочити. Шашлик, плов (до речі, у Ялті я купив для цього спеціальний казан), свіжі овочі з грядки і компанія справжніх друзів – ось ідеальний сценарій для відпочинку на природі. Адже спільна трапеза зближує.
– Після проекту, певно, багато хто з рестораторів хотів би бачити тебе в себе на кухні?
– Ну… Цікаві пропозиції роботи були, але в інших містах, а я хочу жити в Луцьку. Це по-перше. А по-друге, мені пропонували зразу посаду шеф-кухаря. Я ж хочу працювати там, де є люди, в яких можна повчитися.

Спілкувалася Оксана ГОЛОВІЙ
За матеріалами СіД